Ілля Путря: «Раніше кумирами були Мессі та Роналду, зараз — ЗСУ і «Азов»

5 мая 2022
Ілля Путря: «Раніше кумирами були Мессі та Роналду, зараз – ЗСУ і «Азов»

Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Іллею Путрею — окупанти знищили його квартиру, убили батькового кума, він ненавидить Росію і прагне опанувати українську без суржика.

У другій половині 90-х Герман Путря виступав за маріупольський Металург та луганську Зорю. Обидва його сини також спробували пов’язати своє життя з футболом. І якщо молодший Ілля вже перевершив батька за кількістю матчів у елітному дивізіоні, перебуваючи у статусі основного гравця Чорноморця, то старший Максим реалізував себе в іншій діяльності.

Із початком російської навали Ілля та Максим по-своєму допомагають Батьківщині. Старший брат захищає Україну у якості прикордонника, а молодший сприяє нашим захисникам фінансово. 23-річний Ілля Путря в інтерв'ю Футбол 24 розповідає про жахи рідного Маріуполя, окупаційні порядки в Бердянську, тісний зв’язок зі старшим братом та настрої войовничої Одеси.

«Герой нашого часу. Про таких людей треба розповідати»


— Уся Україна стежить за стражданням і спротивом Маріуполя. Якими є ваші емоції у ці дні?

— Сказати, що мені боляче — нічого не сказати. Я звідти родом, це моє рідне місто, у мене там була квартира. До того ж у Маріуполі загинув кум мого батька, а також його хороший товариш. Це неможливо описати словами. Ми постійно думаємо про Маріуполь. На щастя, майже всі наші друзі та знайомі вціліли і змогли покинути місто. Але ми розуміємо, що там ще залишається чимало мешканців. Маріуполь — це страх. Страх і біль.

— Ви сказали про смерть кума вашого батька. Йдеться про вашого хресного?


 — Ні, це мій батько хрестив його дитину. Цей чоловік — відомий у Маріуполі тренер Ткачук Віктор Григорович.

— Про його подвиги розповідав Микита Петерман, ваш екс-партнер по Маріуполю.

— Так, ця історія про велосипед — за межею мужності. Дружина мого брата застрягла на іншому кінці міста. Вона переховувалася у підвалі і понад місяць не виходила на зв’язок. Віктор Григорович раз на тиждень контактував з нами — йому якось вдавалося ловити зв’язок. Ми дали йому координати того підвалу, якщо він раптом матиме змогу дізнатися певні новини. Уявіть собі, він поїхав туди, в іншу частину міста. На велосипеді добирався приблизно три години під обстрілами.

— Врешті-решт Віктору Григоровичу вдалося поспілкуватися з дружиною вашого брата?

— Так, він передав нам позитивні новини. Батько розмовляв з ним за два дні до смерті. Віктор Григорович вивіз свою сім'ю, а сам залишився. Я чув, як тато по телефону просив і переконував, що Маріуполь все ж варто зараз покинути: «Вітю, що тобі там робити?» Але Віктор Григорович був такою людиною… Він був настільки проукраїнським, настільки любив свою Батьківщину.

— Тому відмовився?

— Сказав, що не може просто так поїхати і захищатиме свій дім. Хоча насправді там вже не було що захищати. Усе навколо палало, у його будинок також влучив снаряд, він гасив пожежу. Віктор Григорович оберігав домівку від мародерів, казав, раптом «ці окупанти» прийдуть. Він — герой нашого часу. Про таких людей треба розповідати.

— Ткачук був одним з перших тренерів Микити Петермана у ДЮСШ «Азовсталь».

— Він також опікувався хлопцями 1994-го року народження і тренував мого рідного брата.

— Обставини смерті Віктора Григоровича залишаються невідомими. Як ви дізналися про його загибель?

— Дружина Ткачука розповіла, що його застрелив снайпер. Іншої інформації ми не маємо.


«Наші думки та молитви із захисниками Маріуполя»

— Свого часу ми захоплювалися захисниками Донецького аеропорту. Зараз Маріуполь продовжують боронити наші незламні воїни на «Азовсталі".

— Якраз напередодні спілкувався зі знайомими хлопцями-футболістами. Раніше нашими кумирами були Мессі та Роналду. А зараз наші кумири і приклад для наслідування — це ЗСУ та батальйон «Азов». Я надзвичайно захоплений цими людьми. Навіть уявити не можу, наскільки їм там складно. Вони затиснуті на заводі. Щоденно просять про деблокаду, я стежу за зверненнями воїна «Калини». Наші думки та молитви з ними. Не люблю про це говорити, але ми також із футболістами матеріально допомагали «Азову», адже вважаємо, що це найменше, що можемо зробити для них.

— З футболістами Чорноморця?

— І Чорноморця, і Маріуполя, і Олександрії - усі, хто товаришують між собою. Ми вийшли на знайомого в «Азові", зібрали певні кошти і надіслали. Ці хлопці - справжні герої. Це люди № 1 на цій землі. Мені важко про це говорити…

— Періодично у мережі з’являються відео з дрона, які показують шалені руйнування Маріуполя. У тих страшних розвалинах ви хоча б частково можете впізнати дорогі серцю місця?

— Там вже нічого впізнавати. 95 відсотків Маріуполя зруйновано. Ця мерзота перетворила красиве місто на суцільні руїни.

— Ви сказали «у Маріуполі у мене була квартира». Її теж знищили «визволителі"?

— Так, її більше немає. Наш сусід виїхав з міста три тижні тому. Він сказав, що у наш дім влучив снаряд, потім почалася сильна пожежа. Прилітало також у двір — усе навколо обстріляли.

— Хто з ваших рідних перебував у Маріуполі на момент його захоплення рашистами?

— Дружина мого брата та його найкращий друг. Їм пощастило вибратися звідти. Це складна і довга історія — дружині брата довелося пішки йти під обстрілами. Коли вона це розповідає… Я з одного боку розумію її, але водночас і не розумію, адже не був там… На щастя, люди, які виїжджали з міста, підібрали їх і завезли до сусіднього Мангуша. А звідти вони вибралися у безпечне місце.


«Друг з Росії висловив свою позицію. Я послав його нах*й»

— Кожен має власну страшну історію про 24 лютого. Як цей день розпочався для вас?

— Як і більшість українців, 23 лютого я дивився виступ цього покидька з Кремля. Переглядали з дівчиною усю цю маячню про «денацифікацію» і зрозуміли, що варто готуватися до чогось нехорошого. О 5-й ранку ми прокинулися в Одесі від вибухів. Звук був дуже гучним. Взялися читати новини і дізналися, що орки розв’язали війну.

— На 24 лютого у Чорноморця були заплановані урочиста прес-конференція та відкрите тренування. З приходом Романа Григорчука та нового менеджменту клуб починав писати нову яскраву сторінку в історії.

— Так, ми готувалися до цих подій. Навіть з бази переїхали в готель, поближче до стадіону. Залишили речі на базі, взяли тільки тренувальний одяг. Звичайно, що все зірвалося. Головним питанням станом на вечір того дня був виїзд іноземців. Хлопці злякалися, це природно. Вони нас ще на зборах запитували — чи реальним є напад Росії. Їм телефонували з посольств, переконували не їхати в Україну. А ми їх заспокоювали — ми справді не вірили, що повномасштабне вторгнення може стати реальністю. Фактично легіонери довірилися нам. На щастя, зараз усі вони у безпеці - варто подякувати клубу за оперативну реакцію.

— У 2014-му, коли Росія вкотре вирішила принести зло на українську землю, ви були ще юнаком. Де саме зустріли перший етап новітньої війни з рашистами?

— Мене це наздогнало двічі: і у Донецьку, і у Маріуполі. Спочатку я був у Донецьку — в академії Шахтаря ми призупинили тренування, роз'їхалися по домах. Я вирушив у рідний Маріуполь і там теж став свідком бомбардувань мікрорайону Східний. Ми мешкали неподалік і фактично бачили усе це на власні очі. Як би це страшно не звучало, та я був знайомий з методами Росії. Можливо, не все тоді розумів, не мав відповідей, чому це і для чого, але вибухи і стрілянину чув.

— Раніше ви, мабуть, не особливо задумувалися над українською ідентичністю та поняттям патріотизму. Два місяці повномасштабної війни вас змінили?

— Та повністю. Правду кажете — я ніколи не цікавився політикою, ніколи туди не влазив, мало розумів. Проте життя змусило. Тепер вже все розумію і знаю. От розмовляю з вами російською. Чесно, маю величезне бажання спілкуватися українською. Однак усе своє життя використовую російську. При цьому, дуже люблю і поважаю українську мову. І якщо я говоритиму нею, то робитиму це якісно. Мені подобається слухати людей, які гарно спілкуються українською. Як каже наш тренер: «Або добре, або ніяк». Суржик я не сприймаю. Всерйоз замислююся, щоб перейти на українську. Адже слова «російський» для мене просто не існує.

— У вас були друзі в Росії?

— З одним хлопцем товаришував майже 15 років, ми були надзвичайно близькими. 25 лютого він спробував висловити свою позицію, суть якої зводилася до того, що Україні буде тільки краще з Росією. Я послав його нах*й. Більше ми з ним не спілкуємося і спілкуватися не будемо. Хоча цю людину я сприймав, як власного брата. Та зараз мені з ним не по дорозі.

«У Бердянську чекають, коли наші зайдуть туди і виженуть окупантів нахрін»

— Ваш старший брат захищає Україну зі зброєю у руках. Він служить у Збройних Силах України?

— Максим — прикордонник, брав участь у боях за Волноваху. Разом з іншими прикордонниками потрапив під обстріл «Смерчів» і зараз перебуває у госпіталі. Лікування минає непросто, але загалом все гаразд. Варто подякувати нашим медикам, які професійно роблять свою справу.

— Постійно перебуваєте на зв’язку?

— Так, щоденно спілкуємося. Нехай у нас 4 роки різниці і завжди були трохи різні інтереси, та між нами існує справжня братерська любов. Футбол, до речі, раніше не дуже обговорювали. Навіть зараз більше на цю тему спілкуємося — можемо порозмовляти про матчі Ліги чемпіонів.

— Чому у брата не склалося з футболом?

— Якщо відверто, то я був більш талановитим. Макс займався спортом, щоб, умовно кажучи, вночі по дворах не вештатися. Він пройшов у ДЮСШ «Азовсталь» усі щаблі до U-17, але на певному етапі вирішив, що варто зосередитися на навчанні і попрощатися з професіональним спортом. Життя так склалося, що брат обрав шлях прикордонника. А я продовжив батькову справу.

— Для того, щоб стати прикордонником і захищати країну зі зброєю в руках, слід мати особливі риси характеру.

— Чесно, у нього це прийшло з віком. Макс теперішній і той, який був 8−10 років тому — це різні люди. Я б, наприклад, так не зміг. У брата є сила волі. Він — справжній чоловік.

— Фактично вашим рідним містом є Маріуполь, однак ви народилися у Бердянську. Туди рашисти теж добралися.

— У Бердянську я провів перші 5 років життя, це теж дороге для мене місце. Там нині мешкають мої бабусі та дідусі, а також друзі. Єдиний позитив, якщо він може бути тут доречним — відсутність війни, як у Маріуполі. Населення Бердянська в умовній безпеці - місто зараз під орками. Вірю і сподіваюся, що це ненадовго.

— Окупаційна влада діє у своєму стилі, призначаючи на «керівні" посади педофілів та вчорашніх двірників. Які настрої у місцевого населення?

— Нещодавно розмовляв з друзями — окупанти хочуть якісь там референдуми проводити, своїх людей ставлять — якихось бомжів. Бердянськ — повністю українське місто і так буде завжди. Люди чекають, коли наші хлопці туди зайдуть і виженуть усіх окупантів звідти нахрін.

— Попри це, рашисти переслідують людей з активною проукраїнською позицією.

— Це правда, вони викрадають людей, беруть в полон. До одного нашого знайомого застосовували тортури. На щастя, він вже у безпеці і виїхав з міста. Окупанти шукають людей, які «працюватимуть» на них, чудять, що хочуть. Але їм недовго залишилося — скоро додому поїдуть.

«Орки відчують, що таке українська Одеса»


— Зараз ви перебуваєте в Одесі. Чим живе місто і наскільки там відчувається неспокій?

— У перші дні панували паніка та суєта. Хоча прильотів було обмаль. На вулицях майже не було людей, одесити покинули місто. Зараз усі повертаються, Одеса живе і працює, люди переживають, але не сумують. Щоправда, напередодні у суботу відбулося чергове жахіття, коли ракета прилетіла у житловий дім і забрала життя маленької дитини та її рідних.

— Цей будинок далеко від вас?

— Зовсім поруч — хвилин 10 ходьби. З наших вікон його видно. Це було дуже страшно. Коли стався перший приліт, я перебував на вулиці. Миттєво забіг у квартиру, виглянули з мамою у вікно… Розповідаю зараз про це і починаю трястися… Спершу ми нібито почули звук літака. Потім усвідомив, що це ніякий не літак, а ракета. Тільки відійшли від вікна, сховалися за стінами і почули нереальний вибух. Зрозуміли, що ракета влучила у житловий будинок.

— Ви кажете, що Одеса повертається до життя. Чи відчуваєте ви у настроях місцевих готовність дати відсіч ворогу, який два місяці безрезультатно намагається захопити місто?

— Я не одесит, мешкаю тут лише три роки, та за цей час зрозумів, що Одеса — місто специфічне. Одесити — особливі, вони інші. Можливо, раніше співвідношення проукраїнських сил становило 50 відсотків. Проте війна змінила все — 99% одеситів готові захищати місто від цих орків. Не хотілося б, щоб вони дійшли сюди, але у випадку чогось, вони відчують, що таке українська Одеса.

— Якими є ваші передчуття щодо нашої битви з російськими загарбниками?

— Ми переможемо, це навіть не обговорюється. Питання тільки у тому — коли. Постійно задумуюся над цим, але усвідомлюю, що це буде тривалий і складний процес.


www.football24.ua